БРОСТЬ – староукраїнське слово, близьке за значенням до слова “брунька”, “парость”, але більш поетичне й архаїчне. У фольклорних контекстах «брость» означала молоду парость дерева, зародження і перший рух життя після зими, символ оновлення. У давнину так називали мить пробудження – коли дерево прокидається, коли брунька ось-ось розкриється.
Мені відгукується цей образ, оскільки кожна моя робота народжується так само. Не раптово, не різко — а повільно, проходячи свій шлях дозрівання: від ідеї до форми, від теплоти рук до завершеної лінії. І в цьому сенсі кожен мій вінок — це теж брость: маленький прояв життя, що постає з терпіння і уважного дотику до матеріалу.
Разом із тим восковички — ті найменші й найважливіші елементи вінків — напрочуд нагадують мені бруньки чи ніжні квіткові бутони. Маленькі округлі краплинки, з яких починається форма, готові розквітнути, коли їх зберуть у композицію. Це схожість не тільки зовнішня, а й сутнісна: і брунька, і восковичка — це початок, це стишена сила.
Але найбільше споріднює ці два світи — сам процес творення. Бо віск, чи то пак парафін, з яким я працюю в майстерні, — матеріал особливий. У ньому є теплота, але й крихкість; слухняність, але й норов. Він відгукується на дотик руки, м’якне й піддається теплу, а потім знову твердне, ніби зберігаючи в собі пам’ять про момент народження. Працювати з ним — це ніби розмовляти з чутливою матерією, яка відповідає щоразу, коли до неї торкаєшся.
Створення кожної окремої восковички — це дуже кропіткий процес нашарування. Для отримання форми дротик або ниточка багаторазово занурюєть у гарячий парафін. Перший шар — прозорий натяк. Другий — ледь вловима форма. Третій, п’ятий, десятий… Так поступово, шар до шару, народжується маленька брунька. Вона справді “росте” перед очима — не випадково цей процес так нагадує пробудження природи.
Тому для мене слово «брость» — це не просто назва майстерні, а її внутрішня суть. Це стан. Це процес. Це спосіб творення, мій спосіб говорити без слів.